Інкубатор

Уже зовсім стемніло, коли я й Круглий, кленучи чутливий сон собак, які охороняли об’єкт, де ми працювали, притягли саморобний зварювальний трансформатор до доту біля ґрунтової дороги.

– Свої? – Локша на нас уже чекав.

– Угадав із першого разу, – буркнув я, опускаючи важкий агрегат.

Силовий кабель живлення, протягнутий геологами від будки сторожа, якому собаче брехання заміняло колискову, був ледь присипаний землею. Під’єднатися – навіть із зав’язаними очима – для Валерки було ділом пустим.

– Локшо, дивись по сторонах і не озирайся, – сказав Круглий, коли все було готово. – У разі чого – даси знати. Три червоні свистки, хе-хе. – Відчувалося, що він нервує.

– Як це?

– Зовсім поганий, га? Гавкнеш там або занявкаєш, зрозумів?

– Я ще вмію злим козлом мекати, – похвалився Локша.

– Та хоч вовком вий тамбовським, але щоб я знав, що в мене тили чисті, ідіоте! – зло прошипів Валерка й повернувся до мене: – А ти подаси мені наверх кабелі.

Локша відійшов, ображено наприндившись. Він навіть не здогадувався, що в цьому випадку необхідність стояти на «шухері» рівнозначна пірнанню з парасолькою й Круглий просто рятував його від «зайчиків». Чотириметрова громада доту височіла в степу як Джомолунгма й коли на його вершині, де знаходився вхідний люк, заблищали спалахи електрозварки, то він перетворився на подобу Везувію в останній день Помпеї. Якби Круглий не був зайнятий різанням, то я з ним уклав би парі, що ці блакитні сполохи видно аж у Туреччині.

На щастя, турки на допомогу геологам не поспішали, Локша не бекав, не гавкав і навіть не хрюкав. Не минуло й п’яти хвилин, як зверху почувся тихий свист.

– Недовго мучилася старенька, – тоном старого ведмежатника пробурмотів Валерка, коли ми видерлися до нього.

Сталева кришка люка відкинулася з іржавим схлипом, як і належить завісам із півстолітнім стажем, і знизу війнуло затхлою вогкістю. Знайомий запах підземель кликав і обіцяв. Скільки разів за останні два роки мені доводилося вдихати його, спускаючись наполовину зотлілими залізними сходами в колодязі заплутаної й так до кінця ніким незвіданої павутини підземних галерей того, що раніше називалося 52-ю батареєю берегової оборони!.. Усі видовбані в скелях тунелі незмінно впиралися або в броньовані двері, або ж просто в завали кам’яних уламків. Ходили чутки, що ці ходи тягнуться від батареї до батареї всім узбережжям, але нам ніколи не вистачало часу це перевірити...

Ось і зараз ми спускалися лише для того, аби трохи заробити.

Першим униз пішов Валерка, прихопивши свій речовий мішок. За ним поліз я, а Локша залишився приймати товар. На той час, коли мої ноги торкнулися підлоги, Круглий уже дістав ліхтар і підчепив його до гака незрозумілого призначення, що стирчав зі стіни. З іншого боку, цілком можливо, що саме для цього той і призначався, проте не це зараз привертало увагу.

Куди оком не кинь, а прямокутне приміщення, куди ми спустилися, було ідеально порожнім. Сірі бетонні стіни, прикрашені глибокими тріщинами від давніх вибухів та погнутими іржавими штирями арматури, надавали йому схожості з пограбованою середньовічною камерою тортур. Ще в дальньому темному кутку вгадувалися двері. Шар пилу на підлозі всім виглядом демонстрував свою непорочність і наочно показував, що ноги людської тут не було років сорок.

– Тепер я знаю, чому твоїх геологів ніхто не бачив. – Мені стало не за обставинами весело.

– Чому? – Голос у приятеля був розгублений.

– Позаяк твоя голівка перегрілася на спекотному кримському сонці, і вони тобі просто привиділися. Уроджена жадібність ще й не таке з людьми вичворяє...

– Нишкни. – Він дістав із мішка ще два трохи менших ліхтарика, дав один мені й попрямував до дверей.

Я остовпів. Ні, зовсім не тому, що двері, як і слід було очікувати, виявилися зачиненими. Справа була в тому, що навіть там, де пройшов Валерка, шар пилу залишився недоторканим. У тому, що він – не привид, я був упевнений на сто відсотків, а значить...

– Що ти робиш?!

Стоячи навколішки, я плескав по підлозі долонею й дурнувато посміхався. Пил точно був дивним – не здіймався вгору, не забивався в ніздрі й взагалі ніяк не реагував на мої провокації, залишаючись нерухомим. З точки зору людини, схибленій на чистоті, він виявився б кошмарним порохом, позаяк просто був і все.

– Збожеволів, чи що, від різноманітності вражень? – Круглий припинив спроби відчинити двері традиційним способом і підійшов до мене. – Вставай, стачить із мене й одного довбака.

– Пилюка, – видавив я із себе.

– Бачу, що пилюка. Ну то й що?

– Та ось... Якраз її й немає... – Для більшої наочності я спробував зачерпнути з підлоги жменю пороху.

– Справді... – протягнув Валерка, повторивши мій експеримент, але звичка нічому не дивуватися і йти до мети швидко одержала верх. – Ну й чорт із нею, не трясовина ж! – Він втратив до мене інтерес і закричав, піднявши голову: – Локшо, давай сюди кабелі!

Поки я тупо міркував, чому пил є, якщо його немає, він підтягнув дроти до дверей, начепив маску й почав тикати в неї електродом, немов дресувальник, який намагається добитися взаємності від слонихи. Хвилин через п’ятнадцять, коли навіть Локші увірвався терпець, і він сам спустився дізнатися, чому ми не передаємо нічого наверх, усе приміщення просочилося задушливим смородом понад усяку норму.

– Що ви тут робите?!

Я скептично поглянув на нього, зітхнув, і долучати до таємниці пилу не наважився. У цей момент Круглий нарешті оголосив, що місцевий сезам відкритий. Ми підійшли до нього.

Зачекавши, поки охолоне сталь, він відчинив двері. Якби не наявність надзвичайно дивного пилу, я б здивувався тому, що відкрилися ті беззвучно. Перед нами був довгий коридор, який у променях ліхтариків здавався нескінченним.

– Слухай, нумо сховаймо зварку, не залишати ж її нагорі.

– Невже ти тут ночувати зібрався? Будемо йти назад, тоді й із собою зачепимо.

– А що як хто сюди завітає? – Мій песимізм був навіяний незрозумілим, але тривожним передчуттям, та й «пил» не давав спокою.

– Я знаю, що сновид у частині донесхочу й навіть трохи більше, але навряд чи їм спаде на думку, що тут є чимсь поживитися...

Це мене не переконало й, попри нетерплячку Круглого, ми з Локшою все ж забрали зварювальний апарат униз і зачинили кришку люка. Валерка, якого просто млоїло від кортячки, нарешті вигукнув:

– Нумо уперед, герої кирки й лопати!

І вже зібрався наслідувати своєму заклику, як раптом у звичній манері, тобто ні в тин ні у ворота, подав голос Локша. Досі відносно мовчки сприймаючи дійсність, він вирішив підбадьорити всіх ще однією улюбленою сентенцією:

– Лежить під берізкою солдат із будбату, не кулею вбитий – його дістала лопата.

Ну, що тут скажеш! Одне слово, як діагноз – дуже гостро розвинене асоціативне мислення.

Круглий нервово хмикнув і рушив уперед. Я теж увімкнув свого ліхтарика і пішов за ним.

Метрів за двісті коридор закінчувався широким колодязем. Спуститися туди можна було драбиною. Як і всі, що зустрічалися досі, та була залізною, однак здавалась надійнішою. Локша, ледве не зібравшись лізти першим, подивився вниз і тут же шарахнувся назад.

– Мене вдома мама чекає, – нахабно заявив він нейтральним голосом, явно натякаючи, що в його хаті підстрибує від нетерпіння не тільки його матуся, а й ще хтось.

Валерка обдарував його поглядом, після якого треба швиденько шукати намилену мотузку й у темпі вішатися від туги й сорому. Потім із гордо піднятою головою, достоту капітан торпедованого есмінця на містку, почав повільно занурюватися в провалля.

Я теж скорчив відповідну до обставин пику й подумки сфотографував себе з боку. Зроблено це було на той випадок, якщо комусь доведеться посилати родичам мою останню фотографію. Потім посміхнувся такому збоченому прояву інстинкту самозбереження, вимкнув ліхтарика, сунув його за пазуху й пішов слідом за Круглим.

Піти я пішов, та вже сходинок за сорок у мені почала зароджуватися чорна заздрість до Локші. Бо той гад, певно, сидить собі там, нагорі, і палить. Одну за одною. Своїми короткими затяжками. Одна, друга, третя...

Мені смертельно захотілося палити.

Знизу почувся звук стрибка, і голос Валерки, пом’янувши матерів тих, хто будував ці катакомби, сповістив про те, що все, навіть сходи в пекло, має свій кінець. Далеко піді мною клацнув ліхтарик, а потому чиркнув сірник. Запах дорогого серцю диму змусив швидше перебирати руками й ногами, що тремтіли від напруження.

– Сподіваюся, у тебе є знайома Аріадна... – Я присів біля приятеля.

– Христина, – Валерка затягнувся й передав «косяк» мені. – Та до чого тут вона?

Авжеж, його дівчина була ні до чого, і я знав, що до пряжі вона стосунку теж не має. Про це залишалося тільки жалкувати, позаяк при детальному огляді місця, де ми опинилися, виникала думка, що виконроб цього будівництва схибнувся на давньогрецьких легендах – тих, де мова йде про зловісні лабіринти.

Перед нами знову відкрився вид на коридор, метр двадцять завширшки й близько двох у висоту. За кілька метрів він під тупим кутом завертав ліворуч. Чим довше ми сиділи, тим, здавалося, ближче була хвилина, коли темрява видасть вимогливий крик голодного Мінотавра.

– Гаразд, ідемо. На нас чекають великі справи!

Тільки-но він устиг це сказати, як зверху пролунав несамовитий крик, посилений акустикою двадцятиметрового колодязя. Я вдавився димом, прокашлявся й задер голову. Там, у чорному савані липкого мороку була пророблена ліхтарем рвана жовтувата діра, і Локша на повну потужність фельдфебельських легень цікавився нашим здоров’ям.

– Та пішов ти!.. – майже хором відповіли ми, коли перший переляк минув, і попрямували до повороту.

За рогом було перехрестя. Якщо не брати до уваги кількох заблукалих павуків, які позадкували в промені світла, особливого пожвавлення не спостерігалося.

– Ліворуч підеш – коня втратиш...

– Чому це?

– Довго казка мовиться, та швидко коні губляться.

– Один чорт їх у нас немає.

– Значить, туди не підемо.

– То куди?

– Якщо не знаєш куди йти, звертай праворуч.

Заперечень у Круглого ця ідея не викликала, тим більше що тунель напроти був перекритий іржавими ґратами. Їх прикрашав не менше древній висячий замок, що не відкривався, імовірно, від тієї пори, коли там закрили останніх полонених. Його, авжеж, можна було зірвати, ґрати вибити, але чавити ногами напівзотлілі черепи, самі маєте розуміти, заняття не із приємних.

Ми йшли й уважно дивилися під ноги, позаяк невідомо з якою метою в бетонній підлозі через кожен метр були пророблені акуратні, окуті по периметру залізом квадратні півметрові ями. Весь їхній вигляд гарантував один перелом ноги як мінімум.

На той час, коли почало здаватися, що своїм кінцем коридор упирається в підніжжя єгипетських пірамід, промінь Валерчиного ліхтарика вихопив із темряви три молочних бідони. Вони стояли біля лівої стіни, поруч із броньованими дверима.

Ми зупинилися й розгублено перезирнулися, бо вигляд у тари був звичайнісінький, трохи пом’ятий і подряпаний. Відлуння наших кроків нарешті нагнало нас, і в мене зникло те надзвичайно неприємне відчуття, коли здається, що хтось крадеться позаду, до того ж із досить підступними намірами.

Я увімкнув свого ліхтарика.

– Ось це і є твоє знамените обладнання?

Якщо Круглий і вловив у моєму голосі сумнів, то це ніяк не далося взнаки, і відповів запитанням на запитання:

– Як ти думаєш, із чим вони?

– З молоком, звичайно.

– Чому?

– Тому, що молочні.

– Ну й що? Я думаю, що, швидше за все, вони із прісною водою для спелеологів.

– Ти ж казав, що вони геологи.

– Хто вони?

– Ну, ті, які тут живуть...

– Та тут же ніхто не живе! – Його здивування здавалося непідробним.

Я знову пошкодував, що в мене немає знайомої швачки. Позаяк було дуже схоже, що розмова безнадійно втратила свою нитку.

– Ну, значить, ті, які тут не живуть.

– А-а, ось ти про кого... Я й сам раніше так думав, але тепер мені здається, що їм тут робити нічого.

– Кому?!

– Ну, тим...

– Ага. – Я зрозумів, що непроглядна темінь була не тільки зовні, але й усередині його голови. – То, може, нам варто зазирнути всередину, га?

– Навіщо?

– Ну-у, води поп’ємо...

– Води хочеш? Так у мене в мішку дві фляги! – Валерка потягнувся за спину.

– Та не хочу я води! – Його передбачливість починала набридати. – Давай просто зазирнемо й підемо далі, га?

Сказано – зроблено. Два бідони були невинно – або бідонно? – порожні, а в третьому, судячи із запаморочливого запаху, на денці таки хлюпалося кілька літрів спирту.

– Я за те, щоб хильнути трохи для хоробрості, а потім швиденько піти далі. На хавку пробило, що жах! У тебе щось на зуб кинути знайдеться?

– Звісно!

За що я зараз любив Круглого, то це за притаманну йому передбачливість.

– Локшу покличемо?

Він поколихав ємність, намагаючись на звук визначити, чи вистачить знахідки на трьох.

– Давай, клич.

– Краще ти піди, мені він не повірить.

– Думаєш, він повірить мені?

– Ти ж зможеш придумати що-небудь, що його зацікавить.

Круглий занурився в роздуми й пішов, не попрощавшись. Незабаром його підсвічений силует розтанув в пітьмі тунелю, я ж залишився з бідонами сам на сам і вимкнув ліхтарик, аби не витрачати марно заряд батарейок.

Вони з’явилися хвилин через двадцять. Напівсонний Локша почав шастати добрими очима по сторонах. Натрапивши на бідони, він відсунув їх і понишпорив руками там, де ті стояли.

– Де вони?

– Хто?

З напівтемряви висунулася фізіономія Валерки. Вона була абсолютно кам’яна й лише ліве око ідіотські підморгувало, смикаючись і дивлячись зизом кудись угору.

– Самородки!!!

– А-а... – Я був наповал убитий фантазією Круглого. Добре, що йому не спало на гадку виявити тут алмазні копальні або наштовхнутися на нафтове родовище. – Вони там, за дверима.

Локша довірливо спробував відкрити їх, але досить швидко переконався в безплідності такого підходу й розчаровано протягнув:

– Та вони ж зачинені... – Аж тут у нього зненацька зародилися певні підозри й він, хитро примруживши очі, мовляв, знайшли ідіота, поцікавився: – То як же ви дізналися, що вони там є?

– Та ти глянь – які двері! Міцніші, аніж у швейцарських банках! За такими дверима тільки самородки й зберігати! – Мої переконливі доводи не змогли розвіяти сумнівів, і я додав: – До того ж на них була записка...

Щелепа Локші вже падала зі швидкістю підбитого «Месершміта», очі досвідченими альпіністами лізли на лоба, а в носі, як у Сахарі, висихали соплі, та все зіпсував регіт Круглого. Він заіржав так, що десь у темряві засохлі мумії останніх захисників напевно скорчилися від жаху в просторих коконах своєї шкіри.

Локша, простий рядовий радянської армії, нарешті, зрозумів, що його ошукали. Якийсь час на обличчі відбивалася внутрішня боротьба між бажанням образитися й примітивним почуттям гумору, що смерть як хотілося продемонструвати. Хоча й через силу, але перемогло останнє, і перед нашими очима розквітла його дефективна посмішка. Вона стала ще ширшою, коли дізнався про спирт.

– Сподіваюсь, щурів тут немає?

– Особисто нам не траплялися, – вичавив я з себе крізь регіт, – а де твій ліхтарик?

– Т-там л-лишився, н-наг-горі, – так само ржучи, відповів наш занадто довірливий друг.

---

In vino, кажуть, veritas. Я б уточнив, що in spiritus vini істина набагато прозоріше. Через десять-п’ятнадцять хвилин ми пізнали її на 96,6 % і уподібнилися превеселим піратам, які обмивають багату здобич в якомусь кублі Порт-о-Пренса.

– Правда, я схожий на Статую Свободи? – Відкинувши вроджене почуття скромності, я стояв «ластівкою» на одному з бідонів, тримаючи у витягнутій руці ліхтарик, що посилав промені добра.

– Ні-їк-і... – Круглий теж хотів бути пам’ятником і намагався віднайти рівновагу, відчайдушно еквілібруючи на сусідньому. – Ти схожий на п’яного в дупу птаха щастя, що летить у витверезник імені Цербера.

Що й казати, в історії другу клепки вистачало. Тож я, аби не пасти задніх, а в цьому випадку – не зіткнутися лобом із бетоном підлоги, пошпурив у нього ліхтариком подібно до того, як Перун жбурляє блискавки, і спритно приземлився на карачки. Усе було прекрасно, і лише біля дальньої стіни Локша не припиняв спроб переконати нас, що мріяти треба винятково про «дембель».

Валерка встановив тіло вертикально й, заклавши великі пальці за уявну жилетку, закотив промову про те, що всі геологи-спелеологи є експлуататорами, і наш святий обов’язок експропріювати в них спирт до останньої краплини.

– Ось так! – За допомогою кружки він тут же продемонстрував найпростіший спосіб відбору нажитого непосильною працею й звалився вниз, збивши на підлогу ліхтарик.

Той моментально згас.

У темряві почулося сопіння, яке час від часу переривалося чортиханням, і шурхіт одягу. Валерка шукав сірники. Незабаром пролунало чиркання, потім щось невиразне про партизанів, і все інше сталося за частку секунди. Загорівся вогник і одночасно зі спалахом щось довготелесе, блиснувши мереживним тілом, вискочило з темряви й обвилось навколо його руки.

– А-а!!! – дико заволав Круглий.

Схопивши змію за хвіст, він почав бити її об стіну. З кожним разом помахи ставали все слабшими. Отрута діяла швидко. Зведена судомою рука із плазуном впала на підлогу, продовжуючи стискати мертве тіло. У неприродно вирячених очах догоряв слабкий вогник як сірника, так і життя.

Хміль пройшов, як і не було. Попорпавшись у мішку, я витягнув останній ліхтарик і спрямував промінь на Валерку. На губах, у такт тихому сипінню, пузирилася піна.

Він задихався. Я заціпенів від жаху й лише витріщався на це чуже обличчя, немов очікуючи, коли ж скінчиться дурний жарт, що надто затягнувся.

І він скінчився. Його очі набули тьмяного відтінку, тіло кілька разів здригнулося й поповзло стіною, завалюючись на бік.

За спиною тихо заскиглив Локша.

---

Ми йшли, ні, ми скрадались, готові будь-якої секунди зірватися й тікати від найменшого стороннього шереху. Ліхтарик давно згас, тіло Валерки з кожним кроком важчало, і від думки, що в темряві й метушні я звернув не туди, усередині все стискалося й холоділо. Зупиняючись, щоб передати один одному труп, ми прислухалися до тиші, боячись почути звук тертя об бетон зміїної шкіри, за яким була смерть, швидка й страшна.

Пам’ятаючи про ями, видовбані для якихось диявольських цілей, доводилося обережно виставляти вперед ногу, намацувати тверду поверхню й уже потім переносити на неї вагу тіла. Кожні, спочатку тридцять, а потім п’ятдесят таких кроків один із нас запалював сірник, здригаючись щоразу, коли він спалахував, у надії побачити той поворот, за яким був вихід, але й ті незабаром закінчилися. Тепер у непроглядній пітьмі з гіпнотичною регулярністю чулися лише ляпанці об стіну.

Кілька разів ми натикалися на тунелі, перпендикулярні нашому, і звертали, вірячи, що саме цей веде до виходу. Втома й випите брали своє. Піт заливав обличчя, з кінчика носа раз у раз зривалися краплі, а ноги все частіше перечіплялися одна за іншу. Однак тут, у царстві вічної ночі, сама думка про привал із мерцем викликала нервове тремтіння у всьому тілі.

Ми продовжували йти. Якийсь час я сушив голову над тим, звідки в підземеллі могли взятися змії. На моїй пам’яті за два останні роки їх тут ніхто й в очі не бачив. Та й що вони могли тут жерти, якщо навіть щурів, цієї всеїдної гидоти, і тих не зустрічалося? Тут геть були відсутні склади, а якщо вони й були, то гризти залізні двері й довоєнний бетон нікому не по зубах. Я так ні до чого і не додумався, а потім всі думки витіснила одна: «Де ж цей клятий вихід?»

Нарешті, коли час і темрява злилися в щось єдине ціле, схоже на довгу в’язку стежку, що веде в нескінченність, я здався. Локша наткнувся на мене, без слів зняв тіло з моїх плечей і присів поруч.

Так ми мовчки й поснули.

---

Мені здалося, що я прокинувся від далекого звуку глухого удару, та коли розплющив очі, навколо стояла все та ж мертва тиша. Поруч майже безшумно спав Локша, і було чути, як на руці Валерки, яка ще так недавно пульсувала життям, цокає зайвий тут годинник.

І раптом я згадав.

Сполохом у пам’яті висвітився той факт, що двері, біля яких стояли бідони, були зліва, коли ми їх знайшли, і залишилися зліва ж, коли в паніці намагалися втекти якнайдалі від того місця. Напрямок був від початку невірним і зараз залишалося йти вперед, сподіваючись знайти ще один вихід. Подейкували, що деякі штольні виходять до моря серед стрімких скель, однак втішало це мало.

Надія ж на те, що хтось буде нас там або деінде шукати, була відсутня взагалі – кому потрібні три без п’яти секунд «дембелі»? З іншого боку, можна було повернути назад, щоб вийти там, де зайшли. Однак такий варіант мав капітальний мінус, позаяк надто вже зростала ймовірність зустрічі з подружкою тієї гадини, яку встиг-таки прикінчити Круглий, низький йому за це уклін...

Я вирішив нічого не говорити другу.

...Ми знову йшли, тягнучи ноги з грацією зіпсованих роботів. Ми знову й знову кляли темряву, й іноді починало здаватися, що я й Локша – два гігантських механічних кроти, приречені поневірятися по заплутаних галереях підземного палацу непереможної цариці, ім’я якої – Вічна Ніч.

Моє тіло, кожен м’яз якого після пробудження немилосердно болів, поступово втягнулося в одноманітність незліченних циклів: крок, пошук твердої опори й знову крок. Іноді доводилося поправляти тіло Валерки, і тоді холодний ніс мерця м’яко тицявся в праве вухо, і я мимоволі намагався прискоритися. Ще трохи, і цілком можу почати мріяти, щоб і мій ніс ось так само тицявся у вухо Локші...

Я уявив, як обидва носи, мій і Валерки, синхронно тицяються йому у вуха. Він мимохіть смикає головою, ніби намагаючись позбутися докучливих мух, а носи, холодні мертві носи все тицяють і тицяють у вуха немов сліпі кошенята, що вимагають молока в трупа матері...

Я притулився до стіни й зайшовся істеричним реготом. З очей градом потекли сльози, не вистачало повітря – затхлого, спертого повітря розкішного склепу, але я продовжував здригатися в пароксизмах сміху. Самотні верески танули в темряві, яка з’їла Локшу. Згадавши про нього, я похолов зі страху. Раптом він знайшов вихід і полишив мене тут: сам на сам нехай і зі знайомим, та все ж таки небіжчиком?!

– Локшо! Локшо-о-о!!! – заволав я, боячись почути у відповідь тишу своєї могили.

– Я тут, – сказав тихий голос.

Простягнувши руку, я натрапив на його плече. Він весь час стояв поруч і мовчав! Дивацтв йому, звичайно, не позичати, але щоб ось так і зараз... Невже він теж збожеволів? Тихо так, по-своєму. Бо ж він завжди все робив тихо.

Я вже не сумнівався, що мій дах геть поїхав, і було б украй небажано, щоб він дорогою натрапив на аналогічний. Навпаки, страшно закортіло їсти.

Локша покірно прийняв у мене те, що ще недавно – чи казна скільки давно?! – було Валеркою Кругловим, тим Круглим, з яким душа в душу прожили майже два роки і який так страшно «дембельнувся», і ми рушили далі.

Мої друзі рухалися попереду.

---

Після нервового припадку пройшло чимало часу, коли мені несподівано вчувся слабкий тухлий запах. Невже ми тут так давно, що труп почав розкладатися?..

Питання було суто риторичне.

Я йшов, автоматично пересуваючи ноги, і принюхувався. Так міг смердіти мертвий друг, але такий самий аромат були здатні виділяти й дохлий дельфін на березі моря, і водорості, що гниють, і, зрештою, весь білий світ. У мене зажевріла надія.

Зробивши кілька кроків, я натрапив на Локшу, який зупинився з якихось своїх міркувань. Той не втримався на ногах і втратив рівновагу. Шум падіння, різкий хрускіт, від якого мороз продер шкіру, крик нестерпного болю, і раптом я побачив те, що змусило його зупинитися.

Далеко попереду червоніла смуга. Світанок?..

Локша лежав долілиць і без свідомості. Права нога була під ним, а ліва, протиприродно зігнута нижче коліна, звисала в кляту яму. Я витягнув її звідти й спробував надати їй більш природного вигляду. Друг прийшов до тями від болю і його стогони були схожі на крики пугача в нічній хащі.

– Серього, не треба... усе буде добре... Ти ж знаєш, я не хотів... я не бачив... Скажи, що ти це знаєш. Будь ласка, не треба... Вихід, ти бачив вихід, Серього? Я тебе винесу, і тобі допоможуть... лише не стогни. Не треба, прошу тебе, Серього!..

Так я бурмотів, кричав, просив і плакав, стоячи на колінах біля його голови, то затискаючи йому рот, то ляскаючи по холодних спітнілих щоках. Найбільше лякало, що вони холодні. Я не хотів залишатися один, нехай навіть і за сто кроків від мрії.

Він продовжував стогнати. Кожне охкання закінчувалося нездоровим потойбічним завиванням, від якого кров стигла в жилах. Я молив тутешню Царицю зберегти йому життя, але хоча б на п’ять хвилин позбавити свідомості. Вона не чула мене.

Мене не чув ніхто.

---

У міру того як я, підтримуючи Локшу, який скакав на одній нозі, наближався до смуги дивного світла, запах гнилизни поступово густішав і забивав подих. Надія побачити вихід до моря танула з кожним подоланим метром. Так могло смердіти тільки тухле м’ясо, і від смороду всі нутрощі виверталися навиворіт, але ми вперто йшли до світла. Я був безмежно вдячний пращурам, які залишили мені в спадок потяг до нього.

Темрява помалу поступалася червонястим сутінкам, сморід ставав слабкіше, поки ніс зовсім із ним не звикся, якщо, авжеж, глибоко не вдихати. Краєм ока вже можна було розрізнити бліде напружене обличчя Серьоги. При кожному стрибку воно кривилося від болю.

– Ти живий і це головне, – пробурмотів я й підморгнув йому.

Той видав невиразний звук і в цей момент, звично намацуючи місце для наступного кроку, моя нога натрапила на щось незвичайне. Зупинившись, я притулив друга до стіни й присів навпочіпки.

У невірному розсіяному світлі важко було зрозуміти, що являє собою знахідка. Швидше на дотик, ніж очима, я визначив, що шлях перегородила статуя людини в натуральну величину. Вона лежала на животі, вивернувши голову впівоберта назад.

Нахилившись впритул, я спробував роздивитися обличчя. Не знаю, на біса мені це знадобилося, але тут же про це довелося пошкодувати. Воно являло собою моторошну маску нелюдського жаху.

– Бр-р! – Я відсахнувся.

– Що там? – подав слабкий голос Локша.

– Статуя.

– Золота?!

У мене вирвалося гірке зітхання.

– Ти маєш думати про милиці, а не про золото.

Я віддав належне як нездоланному бажанню пересічного будбатівця розбагатіти, так і майстерності скульптора. Той, не упустивши жодної деталі, просто геніально виточив із каменю обличчя на смерть переляканої людини років сорока. Зачарованому цим видовищем, мені навіть на гадку не спало запитати себе, звідки могла тут взятися ця статуя. І, як виявилося згодом, зовсім даремно.

Наразі мої руки, закінчивши з головою, рушили нижче. Я ахнув і ледь не підстрибнув від чергової несподіванки, коли пальці намацали щось дуже схоже на піджак.

– Що там?

– Сиди на дупі рівно, – порадив я Серьозі тремтячим голосом і пошкодував, що палити катма.

Авжеж, статуя, що валяється на глибині понад тридцять метрів, та ще й одягнена у відносно новий піджак, під яким була сорочка й, швидше за все, усе інше, збивала з пантелику, якщо не сказати більше. Бо, як відомо, божевільні – а той факт, що в скульптора серйозний зсув по фазі, уже не лишав сумніву, – народ скрупульозний. Про це казав і защепнутий на напівзігнутій правиці браслет із масивним, та, щоправда, розбитим – видно, іншого не знайшлося, – годинником.

Кінцівка, як, втім, і обличчя, була абсолютно гладенькою, і лише спина, що випирала крізь одяг, який лопнув по швах, виділялася шорсткістю неотесаного каменю. З цього випливало, що навіть психи в нашій країні належать до безсмертного племені халтурників...

Я зітхнув і зрозумів, що думаю трохи не про те, про що було б варто.

– Ну що там? – Серьозі не терпілося долучитися до скарбів хоча б світової культури. – Чому ти мовчиш?

– Ти коли-небудь одягав кашкета на бюст Леніна в червоному куточку?

– Н-ні...

– Тоді логіка того, що відбувається, буде тобі недоступна. Ходімо далі.

Я допоміг йому піднятися й перелізти через кам’яного дядька. Будь-який живий маніяк був краще за бездушний лабіринт.

Буквально через кілька кроків, продовжуючи за звичкою плескати по стіні, моя правиця провалилася в порожнечу. Ми ледве не впали.

Це був черговий тунель, перпендикулярний нашому – чи то четвертий, чи то п’ятий за рахунком. До повороту, з-за якого лилося тривожне світло сонця, що сходить, залишалося кроків сім-вісім. Я допоміг поламаному другу дострибати до протилежного рогу.

– Сам звідси виповзеш?

– Уг-ху. – Серьога без особливих успіхів намагався впоратися з диханням.

– Тоді я надаю тобі нечувану честь вийти на білий світ першим, а мені ще треба повернутися. До речі, судячи із запаху, біля виходу лежить як мінімум дохла корова. Якщо тебе не утруднить, то прибери її якомога далі.

– Запросто! – У його голосі звучала радість молодого шахтаря, який вижив після обвалу.

---

Валерка більше не був Валеркою, і я не був свідомий того, навіщо тягну його за собою. Він помер, і наше порозуміння з півслова пішло разом із ним, адже важко дружити з небіжчиком, чи не так?.. Однак я все одно волік те, на що він перетворився. Можливо, тому, що так має бути? Або ж інстинктивно, як мураха тягне мертвого родича назад до мурашника?..

Я втомився як собака й схилявся до думки залишити тіло на якомусь видному місці, щоб згодом послати за ним, але заважала темрява. Навіть те, і так не надто яскраве світло попереду, тепер здавалося ще тьмянішим. Присмерки?..

Ось, нарешті, і статуя. Вискалившись їй, немов рідній, я перебрався через неї зі словами:

– Дивись, Валерко, якщо вас переодягнути одного з одним, то вона цілком згодиться тобі за пам’ятник, бо ж вираз ваших мармиз вельми подібний...

У цей момент з-за рогу вискочив Локша. Він шарахнувся від мене й упав на п’яту точку.

– Ти ще тут? – Експресивністю фізії друг міг посперечатися як із Круглим, так і зі статуєю. – Що трапилося?!

– Там... Там півень... Півні... Білі, кам’яні, мертві... – недоладно забурмотів Серьога.

– Які півні?! Я ж казав тобі про корову! Що тобі приверзлося?

Я скинув із плечей обридлий труп, і той упав поперек коридору із глухим стуком обгризеної кістки.

– Там, – він махнув рукою назад, – вона... він... його...

– То чого ти злякався? Ідемо, подивимося, що за півні такі... – На останніх словах Серьога смикнувся й спробував відповзти трохи далі в тінь.

– Ні, якщо хочеш, іди сам. – У нього був голос людини, відпущеної з пекла під чесне слово, якщо там, авжеж, практикується щось подібне.

– Гаразд. – Я переступив через його різні ноги, одна з яких була туго перебинтована відірваними рукавами моєї гімнастерки, і завернув за ріг.

Там було нестандартне для цих місць перехрестя. Від нього врізнобіч розходилося сім чи вісім коридорів, які тонули в стандартному мороці. У стіні навпроти мене зяяла величезна діра, а за метра три від неї валялися броньовані двері. Вибиті потужним ударом разом зі сталевою рамою, вигнуті й трохи сплющені, вони були присипані бетонним кришивом. Якби цими коридорами міг проїхати танк, то не виникало б сумнівів, чия це робота. Натомість у мене склалося враження, що хтось аж надто хвацько зайшов туди, спересердя грюкнувши дверима. Півень?.. Страус?.. Чи пташка на ім’я Рокк?

Тьмяне червоне світло, яке будило спогади то про присмерки, то про світанки, насправді випромінювалося лампочками аварійного освітлення, що тьмяно горіли. Як на мене, то набагато більше б зрадів вогням якої-небудь татарської орди...

Усе це, авжеж, геть не сприяло підняттю бойового духу, однак не дуже й лякало. Про всяк випадок я підібрав досить великий уламок й поліз у пролом. Там виявилося довге просторе приміщення. Уздовж його стін і було розставлено те обладнання, розвантаження якого, швидше за все, і спостерігав Круглий.

На жаль, його мрії не судилося збутися в будь-якому випадку, позаяк наразі воно являло собою спотворений і понівечений до повного невпізнання мотлох. Картину розрухи доповнювало ще декілька проломів у стіні праворуч. Загалом, приміщення мало такий вигляд, ніби в ньому невміло жонглював залізобетонними стовпами заїжджий велетень. І одного з яких до того ж впустив собі на голову й здох, бо смерділо немилосердно.

Придивившись, я помітив статуетки птахів, що лежали на підлозі. І не просто валялися, а ще й ніби бігли. Вони теж були висічені з каменю з тією ж маніакальною майстерністю, що й статуя в тунелі. Крім них, біля розламаного на друзки письмового столу й справді лежали п’ять чи шість білих півнів зі скрученими шиями. Смерділи саме вони.

Я похитав головою – крім і без того мерзенного смороду, тут ще, здається, почало тхнути вудуїзмом. Змії вкупі з дохлими півнями, яких явно принесли в жертву, не могли не наштовхнути на цю здогадку. Мороз продер шкіру від думки, що дуже схоже, ніби один із потойбічних демонів усе ж таки відгукнувся на заклик, прийшов сюди й не залишив каменя на камені від свого храму. Ні, якраз каменів він залишив тут удосталь. Авжеж, цілком може бути, що підземний вівтар не задовольнив його з естетичної точки зору, за що й перетворив на камінь жерця, який проштрафився?.. Прямо в одязі, який його чарам чомусь не піддався? Така собі чаростійка одежинка!..

Зробивши ще кілька кроків, я натрапив на ще одного чаклуна. Вірніше, на його статую, що теж забула роздягнутися. Зігнувши ноги, вона лежала в безглуздій позі на спині. Під нею були уламки стільця, а руками, піднятими прямо перед собою, кам’яне втілення героя чорної магії чи, якщо завгодно, «білої гарячки», скручувало півню шию. І на його обличчі застиг вираз відчайдушної рішучості, на який наповзав жах.

Так, не хотів би я опинитися учасником подібного обряду. Чи то від нудоти, що підступила до горла, чи то від побаченого, мене кинуло холодний піт. Я почав роззиратися навсібіч. З кожною секундою росло небажання зустрітися із цим, безсумнівно талановитим, різьбярем по каменю, чиї роботи мають прикрашати скоріше чистилище, ніж потрапляти на очі звичайній людині. Відчайдушно хотілося думати, що той уже повернувся у своє пекло.

За що треба б ненавидіти предків, то це за тягу до світла, залишену в спадок. Визнаючи правоту Локші щодо того, що тут не варто лишатися надовго, я чітко усвідомлював, що йти далі немає ані сенсу, ані сил. Куди не кинь, усюди клин і так далі.

Впустивши шматок бетону, який усе ще стискав пітною рукою, я розвернувся й понуро поплентався туди, звідки прийшов. І тут мій погляд натрапив на розкурочений ящик із консервами сухого пайка. Він зухвало лежав на перетвореному на коржик сейфі, із щілин якого стирчали ріжки паперових аркушів.

---

– Солдат, озброєний ложкою, – невиразно проголосив Локша вщерть набитим ротом, не залишаючи спроб запхнути туди ще одну чималеньку порцію тушонки упереміш із розкришеними сухарями, – практично незнищенний!

Я радісно заіржав, обліпивши його пику пережованою їжею. Якщо до Серьоги повернулося його оригінальне почуття гумору, виходить, не все так уже й погано.

– Ось тут я з тобою згоден, – від ситного сніданку, що цілком міг бути живильною вечерею, у мені прокинувся оптиміст, і я навіть пошкодував, що не спало на думку прихопити із собою залишки спирту. – Два солдати з будбату заміняють екскаватор.

– Це тут до чого?

– Ні до чого. – Копирсаючись жирними руками в сейфі, я намагався витягти на світ божий, цебто аварійний, товсту пачку аркушів і збрехав заради порятунку: – Зараз ми знайдемо стратегічну карту підземель і швиденько віднесемо тебе до санчастини.

Відповіддю було мовчання. Я впорався з паперами й запитально подивився на Серьогу. У його очах з’явився знайомий вираз.

– Агов, про що задумався?

– Я так гадаю, що єдине, про що варто мріяти, то це...

– ...«дембель», – перервав я ланцюг його улюблених логічних міркувань.

– Звідки ти знаєш?

– Телепатія. – Не завадило б терміново поміняти тему розмови. – Як, по-твоєму, яка зараз година?

– Не знаю, – Локша байдуже стенув плечима, – та «косячок» би задув із превеликим задоволенням. Ти як на це дивишся?

Я дивився на це теж із превеликим задоволенням, однак знав, що коноплі в нас катма.

– Паління шкодить вашому «дембелю»!

– Може, ти й маєш рацію…

– Тоді відбій!

– Поїли – можна й поспати! – не став сперечатися вірний друг. – Святе діло!

Я потягнувся й, поклавши під голову зім’яті папери, нижня половина яких назавжди залишилася в сейфі, улігся прямо на бетоні.

«Завчасно звикайте до тягарів та позбавлень і станете такими ж невибагливими, як печерний лев!» – казав ротний на прізвисько Братик-Лев і, здається, у чомусь таки мав, вилупок, рацію. Прикро.

Уже крізь сон я почув, як Серьога побажав мені на добраніч у звичайній для нього манері:

– Солдат спить, служба йде...

---

Було б неправдою сказати, що я прокинувся як новенький, але спати не хотілося. Червоне світло наче стало ще мутніше, і приміщення було ще більше схоже на лабораторію жерця-фотолюбителя. За метр від мене, час від часу постогнуючи вві сні, спав Серьога, любовно обійнявши залишки ящика з тушонкою. Будити його сенсу не було, тож я знічев’я заліз на дивом уцілілу шафу, щоб у світлі однієї з лампочок роздивитися знайдені папери.

Мої очі швидко пробігали якісь відомості, доповідні й накладні, і я кидав їх униз, допоки одна з них із цікавою приміткою «Живий вантаж» не привернула увагу. Вантажем виявилися злощасні півні. У графі «Пункт відправлення» прописними буквами було написано: «Ст. Прип’ять Біл. зал.», а в ролі замовника значилася «Лабораторія біологічних мутацій при...».

На жаль, нижня частина бланка лежала зараз на дні сейфа, але прочитане давало поживу уяві. Я інтенсивно запрацював звивинами. Прип’ять, не так давно рвонув Чорнобиль, мутації під впливом радіації. Усе це відмінно пасувало одне до одного. Щоправда, ще залишався «пил», змії й півні: білі й кам’яні. Крім того, статуї теж не дуже вписувалися в цей ланцюжок, але з’явилася надія й їм знайти розумне пояснення – не варто все звалювати на схиблених чаклунів, не в Африці ж живемо, їй-бо!

Відкинувши вбік ще кілька аркушів, я натрапив на лист з якогось тераріуму. Його завідувач зобов’язувався у двотижневий термін поставити два десятки, а ось чого «два десятки» теж відірвалося, та це особливого значення не мало, позаяк для мене не було секретом, кого саме плодять у тераріумах.

Лист півторамісячної давності популярно пояснював наявність тут змій. Шкода лише, що з моєї точки зору їхня присутність була безглуздим і небезпечним жартом. Не для охорони ж підземель від «сновид», подібних нам, тих сюди запустили? І ще білих півнів, які не інакше як призначалися для ролі будильників. Уранці?..

Якщо вірити легенді, то гуси колись урятували Рим, а кого були покликані будити півні, ураховуючи, що змії геть позбавлені слуху? І в такому випадку напрошується наступне запитання: від чого рятують півні?

Тут же, явно з підсвідомості, вискочила відповідь: від нечистої сили. Не забарилось також і уточнення: особливо треті, і бажано, щоб уночі.

Я покрутив усе це так і сяк із метою поєднати кінець двадцятого століття із чортами. Нічого путнього не виходило, позаяк якщо навіть припустити, що геологи раптово збожеволіли на ґрунті вудуїзму, то де ж так звані живі мерці? У наявності виключно кам’яні...

Так, кумекаємо далі.

Я ще деякий час напружував звивини, однак, крім сумнозвісних зомбі, нічого на думку не спадало. Мало того, що ті, кажучи строго, до потойбічного світу відношення мають вельми опосередковане, то ще й, наскільки мені відомо, перебувають скоріше під своєрідним мертвецьким гіпнозом, що дуже схожий на смертельну хворобу. От якби тут валялися якісь типи в одязі священників, то можна було б говорити про екзорцизм...

Стоп, стоп! Це мене вже геть не в той степ занесло.

Довелося знову взятися за папери, і за деякий час на очі потрапила копія вимоги на голографічне й сигнальне обладнання, різноманітну апаратуру захисту й блокування. Подумки уявивши змонтовану тут систему контролю, неважко було зробити висновок, що якби не сталося катастрофи, наслідки якої знаходилися перед очима, то ми б нізащо не змогли дістатися настільки далеко.

І це було б, чорт забирай, на краще!..

Обстеживши решту паперів, я, зітхнувши, впустив останній аркуш. Серед них був відсутній навіть найменший натяк на карту лабіринту. Можна було б ще поколупатися в сейфі, який похмуро валявся в темному кутку, але навряд чи вдасться що-небудь витягти звідти без допомоги автогену.

Що ж тут могло трапитися? Готовий заприсягтися, що весь цей розгром не був результатом ані вибуху, ані, тим паче витівок очманілого демона. Хоча, якого дідька мені сушити голову над чужим горем, якщо своїх проблем вистачає по саме нікуди?..

– Тобі треба вибиратися, а не фантазувати на вільну тему, – пробурмотів я вголос, і тут почулася незрозуміла метушня.

Спочатку мені подумалося, що прокинувся Локша, але в багряному світлі ще виднівся його нерухомий силует. Я обернувся до пролому, через який увійшли, і напружив слух. Було б дуже небажано, щоб ця здогадка виявилася вірною. Та й кому б цього захотілося, адже там, у темряві, лежав Валерка...

Миттю повернулися думки про нечисту силу, ожилих покійників та іншу містику, що вже не здалися такою маячнею, як раніше. Раптом зараз північ?! І?.. Навіщо я його сюди притягнув? На знак старої дружби? Зараз тобі цей вдячний мрець усе розповість!..

Знову почулися звуки шкрябання, і мені виразно уявилось, як, дряпаючи фіолетово-чорними відрослими кігтями бетонну підлогу, небіжчик, широко розкривши гнилі риб’ячі очі, повільно волочиться сюди. Тіло імітує рухи змії, яка його вкусила, присутність живих притягує магнітом – Круглий повзе до своїх друзів...

Друзів?

Мені захотілося сховатися в шафі.

Кілька митей панувала тривожна тиша. Очам почали ввижатися виліплені з темряви тіла змій, які химерно звиваються та безшумно кубляться біля підніжжя шафи. Я саме почав відчайдушно намагатися вичавити із себе параноїка, що був не рівня банальним чорношкірим невільникам, як тишу знову порушив моторошний звук. Серце застрибало не гірше кульки в циклотроні й підказало, що я почув чиркання його щелепи об шорсткий бетон.

Межею мрій миттєво стала верхня полиця в зачиненій шафі.

Просидівши ще кілька хвилин, зіщулившись подібно до миші в норі, яка почула кота, однак так і не ставши нічиєю здобиччю, я трохи заспокоївся. Як би повільно не повзали мерці, часу, щоб випала нагода переконатися в нереальності життя після смерті, минуло досить. Я витягнув з-під себе курну теку, що гострим кутом врізалася в ребра, зручніше вмостився й розв’язав шворки. Інформація, інформація й ще раз інформація – прокляття нашого століття тяжіє над кожним, і я геть не намагався його уникнути!..

Усередині не було нічого гідного уваги, якщо не брати до уваги кількох жовтих сторінок звіту, на яких повідомлялося, що «...надцять з тридцяти виявилися незапліднені. У безпосередній близькості від інших прилади зареєстрували сплеск НВЧ-випромінювання на третій день експерименту. Слід думати, що в даному випадку воно є побічним ефектом життєдіяльності яєць, зародки яких, можливо, генерують невідоме Х-випромінювання. Є така думка, що воно лежить у діапазоні, недоступному для датчиків, які є в наявності. Виходячи з цього, можна припустити, що...», далі передбачалася така ж нісенітниця, як і вищевикладена.

Я вирішив припинити псувати зір і розбудити Серьогу, аби, поснідавши, чкурнути звідси до біса – мені остаточно стало ясно, що лише з його допомогою можна умотати геть. До того ж як проводиря. Як не крути, а шлях на поверхню був аналогічний тому, який подолали. Треба повертатися до бідонів... і змій.

Зненацька, тобто без жодного попередження, шафа піді мною здригнулася від страшного удару з тієї сторони стіни, до якої була присунута. Прямо на очах на тій почали зміїтися тріщини, але ж вона була – чи лише здавалася? – залізобетонною!!!

Від негайного падіння шафу втримали ящики, що її підпирали. Аби якось віднайти рівновагу, мені довелося ткнутися носом у стіну. Зробив я це трохи різкіше, ніж слід, і в очах спалахнули іскри. Думається, саме вони й висвітили трохи зім’яту стандартну табличку – одну з тих, які щедро вішають у місцях, де «сновидам» робити абсолютно нічого. Попри те, що кволе спорудження мало ось-ось упасти, а хтось дуже недружній прагнув зі мною зустрітися, я потягнувся й відірвав її від дверей, що були забарикадовані шафою.

Якщо в некролозі вкажуть, буцімто я був людиною допитливою, то, певно, перевернуся у своїй могилі. Думка про неї виникла невипадково, і мені закортіло, щоб це був саме горбик землі над затишною труною, а дата смерті відстояла від дня сьогоднішнього років на сто. Та, бігме, хоча б років на п’ять! – позаяк…

Трохи нижче великими й теж чорними літерами:

І ще нижче червоною фарбою від руки: