Тотем ночі

Ніч має голову Справжнього Вовка,

крила Орла, Що Ширяє,

і люті кігті Сови, Що Таїться.

Відріж Вовку голову, відірви Орлу крила,

відрубай Сові кігті –

і вони прийдуть по тебе після заходу Сонця.

— Старовинна індіанська легенда

Ніч перша: «Життя серед людей»

23:59

Дув пронизливий осінній вітер. У темряві під його поривами корчилися голі дерева. Одне за одним згасали вікна в п’ятиповерхових будинках центральної вулиці невеличкого поліського райцентру. На віддаленій дев’ятиповерхівці блимав червоний маячок.

Біля триповерхового готелю за сотню метрів від перехрестя неприкаяними тінями тупцювали два міліціонери. Один, дещо кремезніший за іншого, подивився угору, потім зиркнув на свій годинник і невдоволено сплюнув.

– Дванадцята о півночі... І Місяць, хай йому чорт, у повні, – похмуро констатував як час, так і стан супутника Землі старший сержант Булха.

Судячи з тону, де була геть відсутня навіть нотка захвату від такого дивовижного збігу, йому було геть не до містичності моменту. Він опустив рукав казенного кожушка, поверх якого був натягнутий жовтий світловідбивальний слинявчик, і додав, мерзлякувато здвигнувши плечима:

– Так, йоперний балет, і на смерть замерзнути можна!

Годинник поспішав на одну хвилину. Цього мізерного відрізка часу старшому сержанту патрульно-постової служби зазвичай вистачало, щоб нікуди не спізнюватися. Або, у випадку суворої необхідності, навпаки, широко роззявити ротяку на веснянкуватій мармизі й горлати на підлеглого, що, мовляв, чекає на бовдура вже цілих шістдесят секунд.

– І Васько, чмо блудливе, десь запропав, – зітхнув Роман Шевчук. Йому нещодавно бемкнуло двадцять три, і він був молодший від напарника на два роки й одну нашивку.

– Не буде із цього добра, – каркнув Булха на правах старшого, і вони розійшлися.

Ситуація й справді була нікудишня. Уже хвилин сорок спливло відтоді, як міліційний наряд послав водія чергової машини Василя Чорниша на вокзал за цигарками й стирчав на листопадовому вітрі. Тож зараз старшому сержанту пекельно хотілося курити, а ще більше – гамселити бродячих псів, які час від часу дзявкали з темряви, смугастим кийком по головах. Інших задоволень нічне чергування не передбачало.

Зненацька почулося протяжне виття, і в убогій плямі ліхтаря, що ледь животів на пустельному перехресті, з’явилася фігура чоловіка. Майнула й зникла. Слідом протрюхала зграя собак. Вітер жбурнув услід жменю опалого листя.

– Що це було? – із присвистом прошепотів Шевчук, миттю опинившись поруч із Булхою.

– Граф – місцевий дурник, – бувалий постовий поплескав напарника по погону із двома личками. Учинив він так не без задньої думки, а щоб підкреслити свою досвідченість. І додав повчально: – Собаки за ним як прив’язані.

– А виє чого? – збурено сказав той. – Та такого, як він, давно вже пора запроторити куди слід!

– А собаки? У них є паршива звичка кусатися.

– А-а, чорт... – знітився сержант і пробурмотів: – Не люблю собак.

– Отож бо й воно...

На цьому вони знову розбрелися врізнобіч. Час знову потягнувся чорною жуйкою. Рація, що висіла на поясі в Шевчука, іноді сичала й відригувала.

– Не дай боже й це не він! – подав голос Роман, знову переходячи дорогу.

Булха повернув голову й теж побачив вогні фар. Вони наближалися повільно, надто повільно.

– Телепень, повзе, мов черепаха!

– Знущається, – підтвердив Шевчук. – Виродок!

Він підняв жезл і ліниво помахав.

Однак сталося те, чого міліціянти очікували щонайменше. Замість того щоб зупинитися, машина збільшила швидкість і кулею пролетіла мимо.

– Що це з недоумком? – пробурмотів Роман, по-дурному лупаючи очима.

– Сам ти недоумок! Це не недоумок! Тобто не наш недоумок!

– А чий? – заплутався в трьох недоумках напарник.

– Це навіжений недоумок!!! – заволав кмітливий Булха. – У тебе рація працює?!

– Авжеж. А що?

– Оголошуй перехоплення! – скомандував старший сержант. – Ти номерів, часом, не помітив?

– Часом – ні...

– Дідько з ними! Однаково оголошуй! Я ж казав, що із цього добра не буде!

Наряд заметушився як мухи над гноєм. Шевчук слухняно заволав у рацію про колір машини й напрямок її руху. Булха ж відчайдушно вилаявся й став ще завзятіше чекати Васька, що, як і раніше, швендяв казна-де.

00:03

– І не спиться вовкам! – обурено бовкнув Сергій Бірюк – пасажир і щирий друг водія. У свої тридцять років це був досить дебелий любитель випити й не ходити додому пішки.

– Усе через тебе, Бірюче! – не погодився на компроміс Вовка Данков – високий і худий одноліток Сергія, не схильний приймати на віру надто, на його думку, поспішних висновків. – Скільки разів я присягався, що п’яним за кермо не сяду!.. І таки ж понесло, хулера ясна!

Обидва підробляти бляхарями – лагодили биті машини. Займалися вони цим більше з життєвої необхідності, аніж за велінням душі. Сьогодні вдячний клієнт, заприсягнувшись розплатитися найближчим часом, виставив занадто щедрий могорич. Це було однією із причин, чому Данков дав себе вмовити. Якби не наполегливе прохання друзяки підкинути додому, машина мирно стояла б у гаражі замість того, щоб кружляти провулками й гриміти підвіскою на численних вибоїнах.

Час від часу водієві спадало на думку, що його дружба з Бірюком трохи однобока й потрібна більше тому, аніж самому Вовці. Втім, треба зазначити, що такі думки ніколи не спадали йому на гадку у тверезому стані.

– Та хто ж знав!..

– Хто, хто?.. Твоя матінка! – передражнив Вовка. – Тепер вони оголосять перехоплення, і будеш сам гроші на штраф збирати. Пальцем не ворухну!

– Та досить тобі! Так відразу й штраф! Ти ж не перший рік за кермом!..

– Ще б пак! – не без недоречного в ситуації, що склалася на цей момент, самовдоволення, що лише зайвий раз свідчило про кількість випитого, промовив Данков. – Майстерність не проп’єш! Вона взагалі для мене, як, хулера ясна, на долоні!

Лестощі подіяли саме так, як на те Сергій і розраховував, однак він тут же сплюндрував усе наступною фразою:

– Воно й видно! Ти їдеш, як хіромант лінією долі! Заспокойся вже!

– Так погоня ж!..

– Я розумію, що дороги – це ніби своєрідні аналоги лінії долі, але не вірю, що ті в нас – сіамські сестри!

– А дарма! – із цими словами Вовка так хвацько вписався в поворот, що Бірюк клацнув зубами.

Ось чому його наступна фраза пролунала скоріше проханням, аніж претензією. Як і мало бути.

– Поставмо машину десь у сховок, га? І підемо по хатах… І, це, матінку не чіпай – у неї зір поганий.

– Краще б отим засліпило! – Суворою людиною був чоловік і стоматолог за освітою Володимир Данков.

– Хто ж сперечається, Володю… Йой! – Бірюк прикусив язика на вибоїні.

Професії в нього не було, але це зовсім не заважало теж не любити людей. Правда, якщо приятель це робив трохи вибірково і затято, то Сергій людство ненавидів усе купою, але якось в’яло.

– Що таке?

– Ти б не гнав, бо вона мене точно більше не побачить. І тебе, до речі, теж.

– А номери? – переймався за своє власник авто. – Заберемо із собою?

– Не істери! Нутром чую – усе обійдеться.

– Що ти ще чуєш? Як будеш доводити вовкам, що ти, хулера ясна, не верблюд за реєстраційним номером нуль п’ять два шість сім?

– Боюся, що це таки твоя проблема, – погодився Сергій і раптом штовхнув друга ліктем. – Стій!

Той різко пригальмував.

– Що?

– Здається, я знайшов місцинку, щоб поставити машину до ранку, що, як тобі відомо, значно мудріший за вечір.

– Та невже? І де вона?

– Та ось же, дивися!

І Вовка подивився. І побачив невисокий паркан із відчиненою брамою, обабіч якої стояли якісь неоковирні статуї, а трохи далі виднівся присадкуватий сірий одноповерховий будинок. На простій, освітленій тьмяною лампочкою вивісці, що висіла ліворуч від вхідних дверей, можна було прочитати: «Морг». Дрібніші букви нижче були нерозбірливі.

– Ти із глузду зсунувся!

– Чого б це? – пирхнув Бірюк. – Сам подумай! Поставимо автівку тут, і який ідіот стане шукати її в морзі?

– Виходить, ти про ментів геть нічого не знаєш... – протягнув Вовка.

– Якщо тобі відоме краще місце, я наполягати не стану. Наприклад, штрафмайданчик, га?

– Еге ж, якби не це... – Нагадування про місце, що в народі було відоме саме завдяки далеким від благодійності людям, які там заправляли, настрою власникові автомобіля не покращило. – Гаразд, дідько б тебе вхопив!

Шоста модель «жигулів» кольору мокрого асфальту повільно в’їхала в широко відкриті для всіх ворота моргу й розчинилася в густій темряві. Данков вимкнув двигун, і мертва тиша була майже єдиним незмінним вартовим, що чергував на цій ділянці.

00:08

У вахтерці моргу панувала тиша й специфічний запах. Одна з ламп денного світла періодично кліпала, але Валерія Терешкіна, що трудилася тут беззмінним «нічником», давно звикла як до цього, так і до своєї роботи. Їй було під шістдесят, і маленькі проблеми з освітленням зовсім не заважали пити горілку.

Так, минуло вже досить багато років відтоді, як її, тоді ще стажистку, переконали, що на цій роботі без «алки» не обійтися. Та і як інакше? У той час, коли Валерія закінчувала медучилище, її майже тезка полетіла в космос, викликавши заздрість і захват. З роками це минулося, і тепер, після першої склянки, коли наставав перехідний стан, Терешкіна часто порівнювала себе з космонавткою, презирливо кривлячи губи:

– Космос!.. Що воно таке – твій космос?! Холод, порожнеча й космонавти. Ти покрутилася там, повернулася, і тебе забули. А я тут щодня... – На цій фразі вона зазвичай із гуркотом висовувала тіла з холодильників, відкидала з облич рвані простирадла й не без гордощів вела далі: – Ось він – мій власний космос! Так само холодно, порожньо й навколо космонавти...

Вона саме перебувала «на орбіті», коли за вікном почувся шум двигуна.

00:22

Олена Кірш поверталася додому. Руки стискали кермо бордового, спеціально для неї перефарбованого джипа «черокі». Вона в пів вуха слухала балачки випадкового супутника, підібраного кілометрів за п’ятдесят від рідного міста. Тому було на вигляд десь під сороковник, і нічого розумного він їй – розлученій жінці двадцяти восьми років – сказати не міг просто за замовчуванням.

Їхала Кірш від своєї бабці, якій, подібно до Червоного Капелюшка, відвозила нехай і не пиріжки, але ліки для підтримки життєвого тонусу. Старенькій було вже за вісімдесят, але жвавістю вона не поступалася неголеному самовдоволеному тупаку, що сидів поруч. Продовжуючи аналогію, Олена посміхнулася думці, що саме він менш за все скидається на вовка, який міг би їй зустрітися.

Вони вже були неподалік міста, коли сталося несподіване й моторошне. Нога до упору натиснула на гальма, колодки джипа пронизливо завищали, та все ж їхній звук перекрив несамовитий зойк, що потонув в гуркоті удару.

– Схоже, у тебе в житті з’явилася мета, перед якою безсилий аспірин, – першим подав голос випадковий супутник. З його попередньої балаканини неважко було зрозуміти, що той уважає будь-яку ціль, поставлену перед собою людиною, головним болем. – І ми ж майже приїхали...

– Що-о т-ти м-мелеш?.. – пробелькотіла дівчина, яка лише якихось кілька секунд тому була впевнена в собі й не боялася ані бога, ані чорта.

Довгі гарні пальці побіліли, намертво примерзши до керма. Маленький діамант, так само холодний, тьмяно блищав у золотій оправі на середньому пальці правої руки.

– Невже тобі, татарці, не однаково? Ваша індиферентність увічнена в фольклорі про горілку та кулемети, а ти розклеїлася, як те дівчисько!

Олена й справді була схожа на татарку, але ледь видовжені чорні очі й пряме чорне волосся дісталися їй зовсім з іншої причини. Так вже сталося, що серед її пращурів був індіанець-черокі. Свого часу той став одним із трьох посланців, відряджених корінними жителями Америки до Наполеона. З лише їм відомих причин червоношкірі пошановували того як більш Білого Батька, аніж той, що сидів у Великому Білому Вігвамі.

Втім, Бонапарт на пропозицію підкорити Північну Америку не спокусився, і черокі довелося здійснити з ним похід до Москви. На полі під Бородіно вони не на жарт здивували кількох гренадерів, підстреливши їх із луків. На превеликий жаль, скальпи з жертв зняти не вдалося, оскільки ті були лисими як товкач.

Ця обставина, а також кілька контузій настільки вибили нещасних черокі з військової колії, що повертатися з Росії до рідного племені стежкою війни вони не наважилися, тож завершили свої дні в Біловезькій пущі. Там індіанці полювали на зубрів, поплутавши тих із бізонами. Ну і місцевих скво червоношкірі парубки теж не цуралися…

Наслідком такого чудесного збігу й була Олена Кірш. Від пращура дівчина, крім усяких інших чеснот, успадкувала також безмежну любов до великих ножів. Джип імені рідного племені, таким чином, теж був обраний аж ніяк не випадково, але Оленці те було геть невідомо. Вочевидь, у момент вибору засобу пересування далася взнаки підсвідомість.

Понад те, у хвилини гніву Кірш, навпаки, охоплювало аж надто свідоме бажання, образно кажучи, знімати скальпи. Досі, насилу стримуючи себе, вона обмежувалася тим, що просто щосили стискала ножа в руці, доки жага вбивства не сходила нанівець. Це, зрештою, й було причиною того, що один із ножів постійно тримала в машині.

– Це мій перший, – вичавила з себе дівчина.

Попутник мовчав і лише гучно втягував носом повітря, ніби намагався нюшкувати її емоції. Нічний птах зрідка скрикував у кущах на узбіччі. Спереду, там, де обривався ніс джипу, лежала під зім’ятим бампером збита людина.

Усе сталося надто швидко. Заледве позашляховик вписався в поворот на швидкості біля сотні, вона тільки й устигла помітити бліду пляму тіла. Реакція ще більше сповільнилася через те, що здалося, начебто воно голе й стоїть рачки...

Нарешті незнайомець подав голос:

– Ти не винувата, усе відбулося занадто швидко. З іншого боку, може, це взагалі було якесь теля?

– Що ти ме-елеш?! – незнайомим навіть самій собі високим голосом переляканого дівчиська промекала вона. – Що...

Чужа рука ліниво відважила їй кілька ляпасів. Чорне волосся впало на обличчя.

– Заспокойся, – владно сказав чужак. – Таке може статися з будь-ким, – додав він, і наразі було незрозуміло, чи він має на увазі її, чи те, що лежить на асфальті.

Сухі очі Олени з ненавистю блимнули на нього. Залишки добре розведеної, та все ж таки індіанської крові миттєво скипіли – вона подібно предкам не звикла пробачати. На жаль, блідолиці вже встигли це ґрунтовно призабути.

– Як ти себе почуваєш?

– Набагато краще телятка, – процідила Олена крізь зуби.

– Молодець, так уже веселіше. Вести машину зможеш?

«Як ти себе почуваєш?» – саме такі ідіотські запитання й мають ставити випадкові попутники. От підчепила ж недоумка на свою голову! І цей збоченець!.. Що можна робити голим на нічній дорозі?! Що, чорт забирай?!..

І ще ці кляті подорожні!.. Хоча, стій-но! Він тобі вже не випадковий «грак»! Якщо життя починає від когось залежати, то це вже трошки не твоє життя. А бодай тобі трошки! Чужа кров прикувала тебе до нього, пов’язала вас на віки вічні... Так, здається, кажуть шантажисти-аматори?.. А тебе шантажувати сам бог велів. Персні, машина... І на колишнього чоловіка в цій ситуації теж сподіватися не варто, не той рівень...»

Порожнеча всередині змінилася панікою – передвісницею страху. Страху не перед можливим покаранням за вбивство – в тому, що «теля» мертве, вона не сумнівалася, – натомість перед тим жахом, що причаїться у кожному телефонному дзвінку, перед тією миттю, коли голос у слухавці нарешті запитає: «Як ти себе почуваєш?..»

Справжньому, добротному страху потрібен час, щоб просочити собою немічне тіло, пустити коріння. І от коли його метастази проникнуть усюди, він створить нову світобудову, де за основу правитимуть образи викривленого у світлі фар обличчя, оголеного тіла, що стоїть рачки, і годинника, який цокає в павутині.

– Агов, ти мене чуєш? Машину вести можеш?

Збите тіло огидно зашкрябалося в агонії під автомобілем. Кірш через силу опанувала себе, але м’язи живота продовжували тремтіти самі по собі. Чужинець дістав і простягнув їй пачку цигарок.

– Якщо хочеш, я поведу замість тебе...

Олена кивнула, давши зрозуміти, що вона погоджується й на це, і запалила запропоновану сигарету, аби обміркувати деталі плану, що виник спонтанно: як позбутися випадкового свідка?.. Перш за все треба налаштуватися, тому вона затягувалася димом не поспішаючи.

Сторонні звуки поступово припинилися. Допаливши, дівчина рішуче вдавила залишки цигарки у попільничку. Супутник відкрив дверцята. Її рука ковзнула під сидіння. Вихляти хвостом, що до того ж був відсутній, було не місце й не час.

Не змовляючись, вони обійшли машину ззаду, а коли порівнялися, Кірш швидким рухом всадила ніж у шию подорожнього. Вона не вірила у випадковості, особливо в нічний час.

– Дурепо-о... – запузирився кров’ю той. – Ти ж ще нікого своїми руками не...

– Тепер ти ніколи не подзвониш мені, – пробурмотіла Олена, гидливо кривлячись. На денці свідомості промайнула цинічна думка, що ніж кращий за аспірин.

Коли той, хто так недовго і невдало побув попутником, затих, дівчина витерла ніж ганчіркою, у яку той був замотаний, і сіла в автівку. Здавши трохи назад, Олена мимоволі скривилася, коли заднє колесо проїхалося чужим тілом, перемкнула напрямок руху і раптом заціпеніла. На тому місці, де мало лежати збите «теля», нікого не було.

Зціпивши зуби й стискаючи ніж у руці, вона вийшла з авто. У світлі фар на асфальті розпливалися чорні плями крові. Лисніючи, вони жирним ланцюжком ішли до кювету й далі, у густі зарості чагарнику.

«Ти ж ще нікого...» – сказав попутник, треба думати, не вбила, але звідки це було йому знати?.. І ось тобі маєш! Можливо, він збивав пішоходів частіше, і досвіду в нього було більше?..

Дівчина похмуро гмукнула й обережно заглянула під джип. Мертвий пасажир лежав там, де його зупинив ніж. Це тішило, але лише в тому розумінні, що вона не збожеволіла, і все те, що відбувається, – аж ніяк не галюцинація. Зім’ятий метал у тому місці, на яке прийшлося тіло першої жертви, теж не надто схиляв до жартів.

Кірш провела язиком по пересохлих губах. Що б там не було, але слід забиратися звідси – вижив хтось чи ні, однак один небіжчик беззаперечно на її совісті...

І незабаром далекі вогники стоп-сигналів блимнули на повороті до міста. Над обрієм розливалося бліде гало – сяйво навколо висхідного Місяця.

00:32

Операція «Перехоплення» була в розпалі. Дорожній міліції заштатного поліського містечка нечасто випадало пограти в цю гру, тож патрульна машина мчала об’їзною, завзято блимаючи проблисковими маячками й щосили волаючи сиреною.

Дорога була порожня й темна, як горезвісний анус негра. Рація схлипувала й вила під дією наведень генератора. Капітан Захарченко азартно вдивлявся у світлі плями фар, що шалено скакали попереду. Скло пітніло від перегару, тому доводилося регулярно протирати його рукавом бушлата.

– Стій! – зненацька заволав Захарченко.

Його рука лещатами вчепилась в плече водія, який протиранням скла себе не обтяжував, індиферентно вважаючи, що їде в тумані. Той у паніці загальмував, і на нього вальнув потік лайки. Матюкалися й капітан, і майор Єршов, що сидів позаду, тож мало не лишився без ока через ручку коробки передач «уазика». Крім того, від різкого гальмування відкрився «бардачок» і відтіля посипалася всяка всячина.

Тим часом водій витріщався білими очима на тіло, що лежало поперек дороги.

– Як же це я його, га? – бурмотів він. – Коли ж я його встиг, га?

– Та не ти це його, бовдуре! – Капітан відчинив дверцята.

– А хто? – у голосі водія відчувалася недовіра до такої швидкої амністії.

– Ті, кого ми шукаємо! – висловив Захарченко сумнівне припущення, і виліз із машини.

Майор пішов слідом за ним. У водія трохи відлягло від серця, і до його очей почав повертатися нормальний фіолетовий колір розведеного чорнила.

Тіло лежало, розкидавши кінцівки й заюшивши кров’ю себе й асфальт. На вдавленій грудній клітині можна було розрізнити сліди протектора.

– Звірі... – прохрипів Єршов.

Він рвучко відвернувся і зробив кілька кроків до узбіччя. Там, зігнувшись, відрапортував кювету, що саме дружина готувала вчора на вечерю.

Провівши його зневажливим поглядом, капітан витягнув із планшета стандартні бланки й неспішно заходився заносити дані. Покопирсавшись у кишенях трупа й не виявивши жодних документів, він розчаровано зітхнув, але відразу стрепенувся. Відкинута в процесі обшуку, голова явила його погляду глибокий поріз на шиї. Справа запахла не лише банальним ДТП.

– Агов, як тебе? – звернувся він до водія.

– Сержант Загоруйко, – відгукнувся той.

– Викликай «швидку»!

– Та коли мотор працює, по рації один чорт ніхера не чутно.

– Ну то заглуши його, йолопе!

– Заглушити-то я його заглушу, але потім не заведу, – заперечив Загоруйко і пояснив: – Акумулятор здихає...

– То, курва, на холеру така рація?! – обурився Захарченко.

– Інструкція вимагає. – До сержанта повністю повернулася професійна самовпевненість.

– У чому справа? – На тлі чагарників намалювався зеленкуватий майор, нагадуючи весняний кущ бузку.

– Та ось. – Капітан носком чобота ще більше відкинув голову потерпілого назад, щоб Єршов зміг краще роздивитися рану.

Майор кавкнув і знову миттєво зник з очей. Він душею й тілом усе ще залишався тим, кого в органах прийнято не без презирства називати «піджаком», тобто суто цивільною людиною, що дослужилася до свого звання доволі випадково.

– Яп-понський городовий! – лайнувся капітан Захарченко не без заздрощів до далекого вузькоплівкового колеги, якому напевне й не снились подібні проблеми, і замислився. З одного боку, він розумів, що чіпати нічого не можна, але, з іншого, йому менше за все хотілося мерзнути, чекаючи приїзду оперативної групи. Зрештою він повернувся до водія: – Не залишати ж цього барбоса тут!..

– Я так думаю, – подав голос той, кому вже остогидла й погоня, і сумлінний капітан, – що в «уазику» й для жмура місця вистачить.

– О-о, – протягнув Захарченко, – а ти, виявляється не такий, гм, яким здаєшся...

На периферії знову забовванів Єршов, з жахом прислухаючись до розмови. Лише подряпина під оком, що сочилася кров’ю, відрізняла його від вихідця з того світу.

– Завеземо його, – вів далі сержант, позіхаючи, – а ранок, як той казав...

Капітан поміркував, кивнув і обернувся до старшого за званням.

– Конче, діло базарить, чуєш, майоре?

– Яке діло? – спробував знову увійти в ситуацію той, ще більше полотніючи, хоча це й здавалося неможливим.

– Карне, відомо. – Захарченко схилився над трупом.¬ – Допоможи затягти жмура до собачника.

– Нізащо! – зібравши останні залишки гордощів, заявив правозахисник зі слабким шлунком. – Або я, або воно. До речі, там у кущах ще хтось лежить.

– Що ж ти аж дотепер мовчав?!

Капітан миттєво опинився поруч з Єршовим і оцінив вид, що відкривався з цього місця. У байдужому світлі Місяця в чагарнику і на землі був розкиданий повний набір жіночого одягу, починаючи від пальта й закінчуючи спідньою білизною.

– А вона де?

– Хто? – Користі від майора домогтися наразі було не так уже й просто.

– Жінка!

– Яка жінка?!!

– Ти ж сказав, що тут хтось лежить, а це всього лише шмаття.

– Ну то й слава богу... Хіба тобі мало одного небіжчика?

Захарченко скорботно похитав головою й зробив крок уперед, щоб обнишпорити кущі. Однак пошуки ні до чого не призвели. Він навіть кричав, але й це нічого не дало. Можливо, через те що почувався останнім ідіотом в очах майора, його хрипкуваті заклики відгукнутися лунали не надто впевнено і тим паче переконливо. Навіть для нього самого.

Наразі, хай там як, тієї, котрій належав одяг, ніде не знайшлося. Складалося враження, що, роздягнувшись, вона живцем піднеслася на небо. Захарченко трішки вірив у Бога, тому сплюнув три рази й заходився збирати шмаття.

– Ми візьмемо це із собою, – пояснив він.

Майор знизав плечима. Проти цього заперечень у нього не було – секонд хенд він і є секонд хенд. Коли капітан підняв останній предмет гардероба, вони повернулися до місця ДТП.

Зробивши над собою зусилля, Єршов крадькома підніс до мертвого тіла мініатюрний дозиметр. Той миттєво спалахнув червоним.

– Так я й знав, – розпачливо прошепотів він і в подальших діях із транспортування трупу вручну до «уазика» участі не взяв.

Очі сержанта недобре блиснули. Заштовхуючи тіло всередину автомобіля, він заприсягся полагодити рацію якнайшвидше.

– Ну, поїхали. – Капітан заліз, нарешті, усередину машини.

Майор дивився на нього, як на зрадника, і мовчав.

– Сідай, попутки ти тут не дочекаєшся.

– Ви мені не тикай! – раптом вереснув Єршов. – Не тикай! Ми з вами корів не пасли!

– Хай вам грець! – Капітан мало не перехрестився від несподіванки. Його батьки були вірянами, і тільки під час відбування військової повинності вдалося позбутися шкідливої звички отіняти себе хрестом за будь-якої марної згадки про нечистого. Втім, здається, до речі, що сьогодні Всевишній явив йому ще один, хоча й побічний доказ свого існування... – Їдете чи ні?

– А він дуже... – старший за званням знітився, – пахне?

– Та ви що, пане майоре! – вкотре позіхнув сержант. – Свіженький, як те молочне поросятко!

Того від такого барвистого порівняння пересмикнуло, але варіантів йому не залишили. Вихід був через вхід. Намагаючись не дивитися під ноги й не думати, що саме лежить у задньому відсіку, він зайняв місце в машині й приглушено кавкнув. Капітан тихо чортихнувся, сержант скреготнув коробкою передач, і вони поїхали.

У калюжі крові самотньо відбивався Місяць. Худа вовчиця, накульгуючи, вийшла на дорогу й почала жадібно його глитати. Здавалося, ніби вона цілує віддзеркалення, яке від цього почало дробитися, і ніяк не може зупинитися.

00:46

У машині було тихо, як у труні. У лобовому склі відбивалися вогники сигарет, немов із темряви за ними стежили два вовчих ока.

– Ну я ж тобі казав, що все минеться, – Сергій загасив цигарку в попільничці.

– Однаково – це востаннє!

– Ти ж завжди казав, що любиш гострі відчуття. Адреналін там, шампанське й усе інше. Місцинка, до речі, саме на це налаштовує.

– На що?

– Як-то на що? На питво шампанського, авжеж. Однак через те, що його немає, ми можемо похмуро реготати або плакати від радості. Тобі вирішувати – що краще! Однак маю попередити, що над цією проблемою століттями билися кращі уми людства...

– Досить, Бірюче, молоти дурниці! Сьогодні був важкий день, і я думаю, що час розбігатися по домівках.

– Пішки?!

Вовка знизав плечима.

– Ти серйозно збираєшся залишити машину тут?

– Краще тут, аніж на штрафмайданчику. – Проти такого підступного з його погляду софізму у Бірюка заперечень було катма, а Данков тим часом додав: – Виходь, я зачиню двері.

– Ти – справжній друг! – вимовив Сергій, намагаючись по можливості вкласти в ці слова протилежний зміст.

Він узявся за ручку, щоб відкрити дверцята, аж раптом усе навколо залило яскраве світло.

– Що це?!

Рука друга пригнула його голову. Світло згасло, і двором моргу застрибали сині відблиски міліційної блимавки.

– Минеться, кажеш? Хулера ясна! – зло просичав Вовка і задзеленчав ключами, аби знову вставити одного з них у замок запалювання.

– Відпусти голову, ідіоте! – Бірюк випростався й озирнувся. – Ти що надумав робити? Спереду паркан, позаду – менти. Ми в аншлангу, – як свого часу казав один знайомий артист лялькового театру.

– Чхав я на твого театрала! – злостиво промовив Данков, але повернути ключ не поспішав, бо в тому, що чув, таки була бентежна правда.

00:47

Щойно «уазик» зупинився і з «бардачка» знову посипалися запасні лампочки, шматки дротів та інший дріб’язок, як майор вискочив із машини й тремтливими руками дістав цигарку.

– Є в кого-небудь сірники? – запитав він.

– Не палю, – відповів сержант.

Захарченко, зосереджено риючись у мотлоху, який опинився в нього на колінах, заперечливо похитав головою. Його брови здивовано поповзли догори, коли він виявив імпортний набір для зняття відбитків пальців.

– А це в тебе звідки?

Загоруйко цикнув зубом.

– Знайшов.

Єршов сплюнув липку слину й покрутив головою навсібіч. У глибині двору моргу стояла машина, а всередині, якщо роздивитись, бовваніли голови.

– Було б зовсім непогано переконати нашого жмура збацати нам на піаніно, – сказав капітан за його спиною. – Жодної ксиви в нього катма, то, можливо, хоч за пальчиками з’ясуємо, хто такий. Допоможи-но.

І вони із сержантом заходилися гратися в дактилоскопію.

00:48

– Ти, головне, не поспішай із висновками, якщо, звісно, не хочеш – а ти, я певен, цього аж ніяк не хочеш, – щоб нас вивели звідси, як той казав, під білі рученьки, – заспокоював друга Бірюк. – Якби вони приїхали за нами, то давно оточили б і дзеленькали кайданками. Може, тут у них свої справи.

– Ага, випити шампанського їм ніде, – пирхнув Вовка і подивився в дзеркальце заднього виду. – Ось один до нас уже за склянкою йде. Готуй грошики, Сергійку, готуй!

– От трясця! – пробурмотів той, озирнувся через плече, щоб переконатися, що Данков не бере його «на пушку». – А в тебе із собою немає?

– У мене їх і вдома немає! Зима незабаром, а гуму міняти нема за що.

Охоронець порядку невблаганно наближався до машини.

– Вечір добрий! Вогника не знайдеться? – запитав міліціонер із погонами майора.

– І вам… – непевно відповів Сергій, починаючи розуміти, що вони таки влипли. Ніякого путнього пояснення їхній присутності тут не було. – Прикурювач підійде?

Правоохоронець кивнув у тому сенсі, що чом би й ні. І не забарився поставити запитання стосовно того, що вони забули так пізно та ще в такому заповідному місці.

– За тілом бабусі приїхали, пане майоре, – бовкнув Бірюк перше, що спало на думку.

Вовка, що саме протягнув розпечений прикурювач, не повірив власним вухам. Крім того, особа без сірників видалася йому десь баченою.

«Параноя, – подумав він. – Типова параноя. Мене оточують...»

– Автівка в дорозі поламалася, – продовжував тим часом фантазувати приятель, – ледве добралися. А вранці ж похорони. Всі родичі вже в зборі.

– Авжеж, прийшла біда – відчиняй ворота, – досить лояльно поставився до його маячні майор і відійшов до своїх.

– Слухай, дай-но скільки-небудь, – гарячково забурмотів Сергій на вухо Вовці, – і я тобі гарантую, що справа буде в ажурі. Чи, може, ти міг пояснити нашу присутність тут якось інакше?

Данков набурмосився. У словах друзяки начебто була присутня логіка, хоча сам Вовка міліціонерам волів би зуби не заговорювати, а смикати.

Він неохоче поліз до кишені й дістав десять доларів.

– Це все, що є. Тримай, Бірюче, і роби, що хочеш, але якщо...

Сергій його не слухав. Він вистрибнув з автомобіля і за три секунди вже гамселив у двері моргу. За спиною, у патрульній машині чулася метушня й приглушені голоси. На той момент, коли двері нарешті відкрилися, його вже два рази кидало в піт, попри легкий не за сезоном одяг.

– Чого треба? Дня вам не вистачає, уже й уночі принатурилися космонавтів тягати! – З порога мружилася вайлувата чоловікоподібна жінка в брудному білому халаті. Навіть попри випите в гаражі, густий перегар, що йшов від неї, видався Бірюку відчутним на дотик, як протимоскітна сітка. – Давай занось, ми тут завжди, хе-хе, усім раді!

Міліційна блимавка явно збила її з пантелику, і Сергій зметикував, що вахтерка прийняла його за санітара. Для початку це було непогано.

Він скривився від перегару й заговорив, ковтаючи слова:

– Чуєш, мати, виручай, мати. Бабцю треба – бабки є.

Як і слід було очікувати, тітка нічогісінько з його плутаної балаканини не розібрала й зрозуміла лише одне: від неї вимагають якихось бабусенцій.

– Про яку бабцю ти мені торочиш? Не привозили до мене ніяких бабок! Чого ти хочеш?!

– Та будь-кого давай, – Бірюк хруснув купюрою. – Чи гроші не потрібні?

– За що гроші?!

– Тихіше ти! За покійника.

– Якого покійника? – уже спокійніше поцікавилася Терешкіна.

– Покійного, мати. – Сергію жагуче хотілося опинитися в іншому місці й іншому часі. – Спокійного такого, холодного й нерухомого.

– Та вони всі такі... – стенула плечима вона.

– Мені не всі потрібні, а який-небудь один.

– А навіщо він тобі здався?

Чергова, здається, нарешті допетрала, чого від неї хочуть. Будь вона тверезішою, то напевне нізащо не здогадалася б. Цим, на думку незваного гостя, теж гріх було не скористатися.

– Бабця в мене померла п’ять років тому, розумієш, поховати кого-небудь хочу, – молов уже абсолютну ахінею Бірюк, всією шкірою спини відчуваючи, як наближаються міліціонери. – Невже тут немає якогось нічийного невпізнаного тіла?

– Тьху, так би відразу й сказав! То ти за тим безхазяйним, котрого вчора привезли? – Жінка ступилася, пропускаючи його всередину. – А то бурмочеш казна-що і не розібрати тебе. Давай папери, плати за зберігання й наше вам із бирочкою.

– Та немає в мене ніяких паперів.

– Нема діла – нема тіла! – відрізала тітка.

Сергій, який чув свого часу цей вираз трохи в іншій редакції, навіть замружився.

– Ти не підморгуй! – знову почала підвищувати голос чергова. Відчувалося, що вона робила так завжди, коли її розуміння ситуації не сходилося з тим, що чула. – Приперся посеред ночі й жмура йому подавай!

– Та тихіше ти, мати! Увійди в мій стан. Ось тобі десять баксів, і я з очей геть, але із трупом разом. Ну то як, домовилися?

Від таких слів Валерія Терешкіна остаточно повернулася на Землю, у тому сенсі, що протверезіла. Мертвяками їй торгувати ще не доводилося, але... Якщо є на них попит, то чому б його не задовольнити? Тим паче був один, який відповідав вимогам просто ідеально. А заразом і добру справу зробить, бо на хріна ментам ще один «дурновис», стати яким – вона, побий її грім, це печінками відчувала! – випадала доля жертві вчорашнього наїзду? У нього ж, бідосі, навіть документів не знайшли…

Терешкіна рішуче зім’яла долари в жмені.

00:52

Пихкаючи цигаркою, майор повернувся до «уазика» за кілька хвилин. Побачивши, як голова вбитого бовтається, наче в дохлого курчати, він ледь спромігся стримати спазми шлунку й глибоко затягнувся, з осудом пробурмотівши крізь зуби:

– Маніяк.

– Це вбивство, майоре, – багатозначно буркнув Захарченко.

– Ось і не лізьте не у свою справу! Необхідно все облишити до приїзду оперативної групи.

Капітан ствердно мукнув у відповідь, сплюнув і скомандував сержантові:

– Тепер давай ліву руку.

– Свою? – здивувався той.

– Його, ідіоте, – ледве не простогнав капітан Захарченко.

Єршов мовчки палив. Він бачив, як убитий горем онук за допомогою рослого товариша виніс із моргу тіло улюбленої – бо ж не за кожною попруться сюди посеред холодної ночі! – родички і як вони розмістили його на задньому сидінні. Бабця виявилася жінкою досить дебелою, що красномовно говорило, як подрібнішала її родина за півстоліття. Потім автівка завелася й поїхала собі геть.

Ніяких побічних асоціацій вона в майора не викликала. Йому ще й досі не давало спокою питання, хто ж оголосив сьогодні це кляте «Перехоплення», а також мстиві думки про те, що зробить із винуватцем, коли це з’ясує.

Від цигарки знову почало нудити. Жахливо захотілося гарячого чаю. Було б непогано, щоб із лимоном.

00:54

– І куди тепер? – не без сарказму поцікавився Данков. – На цвинтар?

– Ні, нам туди не можна, – відповів Сергій, після нетривкої паузи. – Якщо тіло завтра знайдуть і знову притягнуть до моргу, то бабця не витримає.

– Яка бабця?! Ми ж мужика завантажили! Слава богу, вовки сьогодні виявилися настільки тупими, що не стали нічого перевіряти. – Вовка скреготнув зубами. – Хух, хулера ясна, ненавиджу!

– Я маю на увазі вахтерку. Вона обов’язково підніме шум, а вони, якими б тупими не здавалися, цього разу вже напевно засікли номери.

– І що ти пропонуєш?

– Нам потрібно сховати його на кілька днів.

– Глибока думка, – кивнув мимовільний викрадач трупів. – І де ж то нині переховують незаконно придбаних небіжчиків?

Запитання було напрочуд слушне. Сергій теж про це не мав жодного уявлення. Як наскрізь сучасна людина, зусиллями засобів масової інформації він був переконаний, що трупи знаходять скрізь, де б ті не перебували. На смітниках, у каналізації, у підвалах, на горищах тощо. Одним словом, у нього вже склалося враження, що мертвяки – єдиний доступний скарб, навіть якщо...

– А якщо нам його закопати? – висунув він недолуге припущення.

– Де?!

– Та де завгодно. На виїзді з міста, наприклад. Я саме там знаю місцинку біля недобудованого крематорію.

– Ти думаєш, що говориш? Іде операція «Перехоплення», перевіряють усі машини, а тут ми з досить потяганим мерцем. Ото вже зробимо їм приємність!

– То що ти пропонуєш? – образився на глузливі нотки в голосі товариша Сергій.

– Відвеземо його до тебе додому, – заявив після певних роздумів Данков. – Нехай до завтра полежить, а вночі закопаємо.

– Ти з глузду з’їхав! – обурився друг, і у відповідь на запитальний погляд одразу ж обґрунтував: – У мене ж мати вдома!

– Сам же казав, що в неї зір поганий, – одразу знайшовся Вовка. – Скажемо, що, мовляв, приятель перебрав...

– А завтра ввечері він теж буде не в змозі пересуватися, і ми скажемо, що його розбив параліч, так?

Вовка хрюкнув. Ідея, авжеж, чудова, але й у словах друга теж є своя правда. Якийсь час вони повільно їхали мовчки. Раптом Сергій пожвавішав:

– Відвезімо його до тебе! Ти живеш один. Хазяйка квартири у від’їзді. Ніяких свідків!

– Крім сусідів. Я ж винаймаю на п’ятому поверсі.

– Ось їм якраз і можна сказати, що приятель перебрав! – Бірюк намагався бути дуже переконливим, коли йшлося про шкурницькі інтереси.

– І швендяє під’їздом у чому мати народила! – пирхнув Данков. – Ексгібіціоніст він у нас, виходить так, га?!

– Ви з ним майже одного зросту. Знайдеш йому щось вдітись...

Якийсь час Вовка ще невпевнено пручався, але доводи Бірюка ставали все більш переконливими. Зрештою, вони під’їхали до неосвітленого під’їзду п’ятиповерхового будинку, де Данков жив уже десь із років п’ять.

– Темно, – зі схваленням констатував Сергій. – Зараз ми можемо його не одягати.

– Ото вже неймовірно пощастило, – зі злістю буркнув Вовка. – Якби не ти, хулера ясна, я вже давно давав хропака. Мені снилося б усе, що завгодно, та тільки не транспортування голих трупів.

– Такі суворі реалії буття. – Бірюк вийшов з автомобіля й обережно прикрив дверцята. – Нема чого розсиджуватися. Беремося й тягнімо.

– Не розраховуй, що я ще повезу тебе додому, – сказав Данков, витягаючи голі ноги із салону. Вони були холодні й м’ясисті, як два дохлих удави.

– Здогадуюся. – Друг підхопив тіло.

Намагаючись голосно не матюкатися, вони із гріхом пополам занесли небіжчика на п’ятий поверх. Опустивши свою половину покійника, Вовка відкрив вхідні двері й увімкнув світло.

– Куди тепер? – запитав Бірюк у коридорі.

– На балкон. Нехай смердить там.

Крекчучи, вони потягли труп далі.

– А сусіди?

Ця думка заскочила Сергія, коли товариш уже заходився відкривати двері.

– Там лоджія. Навіть найцікавіша дурепа не здатна бачити крізь дошки, – заспокоїв його Вовка.

– Логічно.

Вони кинули тіло на лінолеум, що лежав поверх підлоги, і повернулися до помешкання. Там, тяжко дихаючи, Бірюк сів на диван і поцікавився таким тоном, ніби тягати трупи для нього найзвичайнісінька, але трохи виснажлива справа:

– У тебе, часом, випити нічого немає?

– Лише чистий спирт! – У відповіді відчувалася гордість за стоматологію.

– Розводь. Не знаю, як ти, а я відчуваю нагальну потребу. Все-таки велику справу зробили!

– Угу, – невдоволено мугикнув Вовка вже з кухні, дістаючи з холодильника апельсиновий сік. – Чим товстіше мрець, хулера ясна, тим солідніше справа!

– От бачиш, у тебе прорізалася здатність до каламбурів. Спробуй ще. Дівчаткам це подобається. До речі, навіщо на балконних дверях такий серйозний замок? – Сергій кивнув на два англійських замки, що прикрашали обидві балконні двері. – А ґрати на вікнах п’ятого поверху взагалі ні в які ворота!..

– У хазяйки не все гаразд із головою, – пояснив Данков, заходячи в кімнату. – Боїться, аби її не пограбували.

– Небіжчики ще нікого не обікрали, – пирхнув приятель. – Барахло їм ні до чого.

Вовка мовчки поставив на журнальний столик приготований коктейль і сів у крісло навпроти.

– Шкода, – протягнув Сергій і відсьорбнув зі склянки, – що ми навіть не знаємо його імені. Закопаємо завтра людину, начебто вона без роду, без племені. Я навіть на бирку не здогадався глянути... І ніхто не дізнається, де могилка його, ех!..

Данков продовжував мовчки витріщатися на нього. Мозок повільно, але впевнено просочувався вчиненим. Ситуація, у якій опинився, була зовсім ідіотською. На балконі в центрі міста справді лежить абсолютно незнайомий небіжчик, а цей спокійно пропонує випити за упокій його душі. Таке не насниться навіть у кошмарі!..

Як людині, незвиклій до того, що життя виходить з-під контролю, Володимиру страшенно захотілося, щоб мертвяк на лоджії виявився знайомим, і тіло його належало Бірюку. Хто, як не цей недоумок, винуватець усього, що з ним відбувалося?!

Він щосили стиснув склянку й сказав чужим голосом:

– Я хочу спати.

– Натяк зрозумів. – Сергій одним ковтком допив запаморочливий напій.

Усяка міцна чоловіча дружба має межі, а тон хазяїна не залишав сумнівів, що зловживати гостинністю не варто.

– Сподіваюся, що він, хе-хе, не оживе, – сказав Бірюк на прощання. – Приємних кошмарів.

– Тіпун тобі на язик! – Вовка причинив за ним двері.

Ніхто з тих, хто перебував по обидва боки дверей, ще навіть і гадки не мав, що таке справжній кошмар.

01:20

– Дурень, – сказав майорові прямо у вічі оперуповноважений карного розшуку старший лейтенант міліції Кротов, що прибув у морг разом з оперативною групою.

Нутрощі Єршова, приреченого всю сьогоднішню ніч вислухувати образливі речі від молодших за чином, горіли від печії – вірної, на його думку, прикмети гастриту, а то й виразки. Він рішуче сполотнів у відповідь і зайшовся в істериці, бризкаючи слиною й тицяючи пальцем у капітана Захарченка:

– Та яке право?! Це все він!!! Я йому казав! Я попереджав!!! У мене хворий шлунок!!!

Старлей гидливо підібгав губи й повернувся до капітана:

– Про що це він?

– Виразка, напевно.

– А в тебе, утупку, з головою усе в порядку? – злісно прошипів Кротов, розгойдуючись із п’яти на носок і зазираючи ніби знизу догори в очі капітанові, хоча той був вищий на цілу голову. – Яке право ви мали пересувати жмура з дороги? Хто дозволив вам чіпати речдоки злочину? Як тепер, по-вашому, мені вдасться відновити картину зґвалта, вчиненого барбосом?

– Зґвалта?.. – здивовано пробурмотів Захарченко і тут же розгублено уточнив: – Ти маєш на увазі їбок?

– А що ще може, по-твоєму, означати порване, розкидане й місцями закривавлене жіноче шмаття, у тому числі й спідня білизна? Яку ви, до речі, вилучили в страждалиці без її згоди!

– Страждалиці?! – Капітан був ошелешений намальованою картиною. Зі слів Кротова випливало, що десь у кущах і досі лежала без свідомості гола жінка, з якої жорстоко познущалися. – Я ж хотів, щоб якнайкраще... Я там усе оглянув...

– Ти безграмотний дурень, якого на гарматний постріл не можна підпускати до трупа навіть власної матері! – В очах опера з’явився біснуватий вираз, його рука потягнулася до кобури, а наступна фраза вилетіла ледве не з піною: – Таким, як ти, місце тільки на цвинтарі!!!

– На цвинтарі?!! – сахнувся від нього Захарченко й здаля поцікавився: – Ти чого так психуєш?.. Та щоб я собі так вуздечку рвав через якусь чужу тітку? Вона ж тобі – тьху, тьху, тьху, – навіть не родичка...

– Гаразд, це я так, фігурально... З професійної, так би мовити, точки зору, – увімкнув задню старлей, зметикувавши, що надто вже розійшовся через справжню дурницю, яка, щоправда, незаконно, але закономірно зрезонувала із хронічною перевтомою.

Він, з одного боку, цілком усвідомлював, чому іноді його охоплює темне бажання розрядити пістолет у співрозмовників. На неупереджений погляд Кротова, це було наслідком набутого в результаті нещасного підліткового кохання суїцидального синдрому. Природно, із другого боку, єдине, що міг із цим удіяти, то це стримувати себе до пори, щоб, коли прийде зоряна година – а про це він уже точно довідається! – перестріляти якомога більше навколишніх і з почуттям виконаного обов’язку пустити собі кулю в рот.

Загалом, і цього разу перемігши синдром, який ставав останнім часом таки доволі нав’язливим, він закінчив думку попередженням: – Однак зі стряпчим сам розбиратися будеш!

– Та він тільки подякує, що його не підірвали серед ночі...

– Дай-то бог... – гмукнув старлей. – Де це відбулося?

– На об’їзний.

– Точніше не можна? Може, там є якісь особливі прикмети?

– Прикмети? – Капітан замислився, а потім весело глянув на майора. – Звичайно, є.

– Які, у рот тобі ноги?!

– Там, на місці злочину тобто, лежить його вечеря.

Майор, що із задоволенням прислухався, як розпікають нахабного капітана, потупився.

– Яка вечеря? – старлей тупо подивився на обох.

– Дієтична, певно.

– Ну от що, кумарить мене від вас геть не по-дитячому! А ти, капітане, дістав мене до печінок! Зараз я тут закінчу, і ми поїдемо туди.

Кротов відійшов, похитуючи головою. Якби не давня дружба, що зв’язувала його з капітаном, то можна було б ще довго пінитися на тему дороги з одностороннім рухом, асфальтованої спасенними намірами, де так не вистачає даішників.

Сплюнувши, він приєднався до опергрупи.

01:36

Позбувшись приятеля, що остогид наче справжній родич, Вовка сів у крісло, налив ще одну порцію дивовижного коктейлю, блідій тіні якого дотепні бармени дали назву «викрутка», і запалив. Зробивши кілька глибоких затяжок і чималенький ковток, він серйозно задумався, до чого докотився. Вірніше, докатався.

Отже, у життєвому активі в нього були: дурбелик-приятель, «жигулі» кольору мокрого асфальту, квартира, яку знімав, нелюбе заняття й незнайомий труп на балконі. Що з усього цього гірше?

Тут без ста грамів розібратися було важко, і він знову приклався до свого фірмового пійла. Ніхто й ніколи не вмирав у нього в стоматологічному кріслі. Свідомість, бувало, втрачали – то це в порядку речей, позаяк зуби Данков у той час, коли ще працював за спеціальністю, видаляв під гаслом пологових будинків: «Що природно, те й боляче».

З усього цього мало випливати, що його ставлення до небіжчиків зоставалося невизначеним. Та хто й коли замислюється над своїм ставленням до них? Потрібно бути Бірюком, щоб покликати їх на порятунок! Однак той, хулера ясна, зробив це! Зробив для того, щоб він, Вовка, і далі міг користуватися автівкою. Можливо, Серьога не такий уже і йолоп?..

Отже, завтра вони позбудуться тіла, і цей інцидент піде в небуття. Життя триватиме, і якщо вони колись і згадають про «бабцю», то лишень аби для того, щоб посміятися із примхливої долі...

Раптом від раювання Вовку відвернув нечіткий звук. Чи то шерех, чи то рипіння. Він здивовано роззирнувся довкола. Звук повторився голосніше. Тепер це було вже цілком певне шкрябання...

І чулося воно з балкона.

Данков підхопився, штовхнувши столик і розплескавши вміст склянки. Спиною пробігли мурашки. На потилиці заворушилося волосся. У пам’яті спливли бабусині казки. Легко не вірити в чортівню при світлі дня, але аж ніяк не вночі, коли з балкона, де лежить стовідсотковий мрець, хтось напрошується до вас у гості!

Він метнувся до вимикача. Кімнату поглинула темінь. До болю напружуючи зір, Вовка вдивлявся у вікно. У глибині душі ще жевріла надія побачити ворону, очманілу від безсоння, але дарма.

Знову пролунав звук. Тепер це вже була суміш скиглення й шкрябання пазурами по бетону. Намагаючись ступати якомога тихіше, Данков наблизився до балконних дверей, хоча сполохані інстинкти гнали геть із дому, подивився крізь скло й завмер.

У непевних місячних тінях справді щось рухалося. Поза, у якій лежало тіло небіжчика, явно змінилася. Тепер здавалося, що воно ніби трохи зрушено вбік.

– Маячня, – пробурмотів він пересохлими губами, – гра тіней, а також галюни на ґрунті нервової перевтоми. Пиятика, погоня, стрес...

Якийсь час усе було тихо. Серце перестало вискакувати із грудей. Пульс, природно, вирівнявся. Вовка відвернувся від вікна й почав роздягатися. Є час для гострих відчуттів, і є час для сну...

Однак не встиг він додумати цю думку до кінця, як за спиною пролунав гуркіт битого скла й у балконному вікні з’явилася вишкірена вовча пащека. Данков навдивовижу чітко побачив кожну волосинку хутра й порізи, що сочилися кров’ю. Його тіло скам’яніло, а вовчі лапи трощили й трощили тендітне скло. У місячному світлі подряпини прямо на очах рубцювалися й зникали. Вторгнення чужинця супроводжувало хрипке виття.

До закінчення земного існування раба божого Володимира залишалося навряд чи кілька секунд, коли він знову отримав здатність рухатися. Перевертаючи меблі, Данков рвонув геть із кімнати. Вибігши, він клацнув замком на дверях, подякувавши параної, що переслідувала власницю квартири. Замки були встановлені також на кухні й навіть на дверях у вбиральню.

Заледве двері зачинилися, як у них глухо гупнуло. По вухах різонуло пронизливе виття. Вовка, переконавшись, що хижакові їх ані не відкрити, ані не виламати не вдасться, з полегшенням відсапався. Потім забарикадувався буфетом і холодильником. Подумавши, він приєднав до них і залізну вішалку, що стовбичила в коридорі.

Закінчивши, Данков всівся на підлогу й почав тремтячими пальцями накручувати телефонний диск. Час від часу імпровізована барикада тряслась від ударів та ще чувся гуркіт битого кришталю хазяйки, виставленого в чеській стінці.

– Алло, – нарешті почувся в трубці сонний голос Бірюка. – Який бевзь?..

– Серього, це я. Серього, ти мені друг?..